Ім’я Максима Казбана спалахнуло в новинах раптово — як спалахує все, що обривається посеред дороги. Але сам шлях був довгим. Одинадцять років фронту, кілька родів військ, десятки операцій і звичка не ховатися за штабною картою. Він рідко давав інтерв’ю. Зате залишав фрази, які бійці повторюють досі.

«Питання не в тому, чого ти боїшся. Питання в тому, що ти можеш зробити» — так «Агат» відповідав тим, хто вперше виходив під вогонь.

Сумський артилерист, який став десантником

Максим Олександрович Казбан народився 7 серпня 1984 року в Сумах. Місто з військовою школою, полігонами й відчуттям кордону дало йому професію ще до війни. У 2005-му він закінчив Військовий інститут ракетних військ і артилерії Сумського університету і пішов служити в 79-ту окрему десантно-штурмову Таврійську бригаду.

Від 2009 року командував мінометною батареєю. Далі — командир роти, заступник начальника штабу 1-го батальйону. Колеги з тих років кажуть: його батарея майже завжди була найкращою. Не через крик, а через розрахунок. Він любив цифри, таблиці, поправки, нові прилади. Генерал Максим Миргородський згодом згадував, що саме Казбан учив його користуватися навігаторами Garmin — тоді це ще здавалося дивацтвом штабного офіцера, а не нормою війни.

За моїм досвідом читання фронтових біографій, саме такі «тихі технарі» часто тримають бригаду міцніше за гучних трибунних героїв. Казбан не будував публічний образ. Він будував систему: хто куди їде, хто чим криє, де міни, де «вікно» для евакуації.

2014-й: перший виїзд — і вже без права на паузу

Кінець лютого 2014-го. Поки країна ще не встигла назвати речі своїми іменами, офіцер штабу артилерії 79-ї вже виїжджав на завдання під Крим. Максим Миргородський пізніше сказав прямо: з 28 лютого по 1 березня Максим Казбан першим стартував на виконання завдання в тому напрямку. Далі паузи майже не було.

У складі 79-ї він брав участь у стримуванні просування противника з Криму в районі Генічеська вздовж Арабатської стрілки, у визволенні Лимана, у боях біля Сіверська і Закотного. У червні–серпні 2014-го — стримування сил РФ через кордон у районі села Дьякове. Там підрозділ потрапив в оточення і пробув у ньому близько півтора місяця. Були рейди на окуповані території Донеччини. Було планування вогневого ураження під час оборони Донецького аеропорту.

Саме біля аеропорту трапилась історія, яку побратими розповідають окремо. Під вогнем Казбан витягнув водія. За цей епізод згодом отримав орден Богдана Хмельницького III ступеня. Не за «загальну участь», а за конкретну людину, яку встиг забрати живим.

Альфа, Чорнобаївка і звичка йти самому

У вересні 2015-го Казбан перейшов до спецпідрозділу Центру спеціальних операцій «А» Служби безпеки України. Це вже інша школа: міська тактика, точкові виходи, робота малими групами. Побратими з «Люті» пізніше казали, що саме «альфівський» досвід давав йому нюх на те, чого штурмовикам бракуватиме в багатоповерхівці ще до того, як штаб намалює стрілку на карті.

Після 24 лютого 2022-го він знову опинився там, де збиралася найгарячіша напруга. Одна з операцій — біля Чорнобаївки на Херсонщині. За спогадами першого командира «Люті» Олександра Нетребка, група дізналася, що на аеродром зайшли російські сили. Казбан особисто вивів два «Гради», підігнав їх майже до переднього краю і дав два залпи. Наступ зупинили. За оборону Херсонщини він отримав орден Богдана Хмельницького II ступеня.

Тут важливо не змішувати легенду з фактом. Офіційні формулювання нагород говорять про мужність і захист суверенітету. Деталі окремих залпів живуть у спогадах командирів. Вони узгоджуються між кількома джерелами, але війна завжди залишає тіні: не все можна перевірити з відкритих камер. Тому чесно триматися того, що підтверджують і держава, і побратими, і не домальовувати кіно.

Як поліцейський штурмовий з’єднання отримало штабіста з «Альфи»

Бригада «Лють» з’явилася в системі Національної поліції як відповідь на велику війну: штурмове з’єднання з правоохоронців, які мали тримати не патруль, а передній край. Коли формування збирали офіцерів із військовою освітою, Казбана шукали цілеспрямовано. Голова СБУ Василь Малюк, за словами заступника голови Нацполіції Олександра Фацевича, допоміг із переведенням.

З 3 липня 2023 року Максим Казбан — перший заступник командира бригади. Того ж дня, на десятиріччя Національної поліції, він отримав з рук президента стрічку відзнаки «За мужність та відвагу». У «Люті» він одразу взявся за те, що вмів найкраще: планування штурмів, артилерію, зв’язку між «хочу красиво на карті» і «виживуть люди в посадці».

Під його організацією планували штурмові дії, завдяки яким у вересні 2023-го Сили оборони повернули Кліщіївку під Бахмутом. Далі — розвідка, наступ, штурм і оборона в районі Курдюмівки та Майорська. Він особисто коригував артилерію. Не з кабінету «десь там», а з розумінням, куди ляже снаряд відносно своїх.

У вересні 2024-го бойовий прапор бригади передали йому як командиру. Казбан сказав коротко: для нього честь очолити «Лють», і вони з гордістю нестимуть прапор. Без пафосного туману. Як людина, яка вже бачила ціну гучних слів.

Торецький напрямок: метр, який не віддали просто так

Під керівництвом Казбана «Лють» першою зустріла ворога на Торецькому напрямку. Бригада працювала разом зі 100-ю бригадою ЗСУ, мала в підпорядкуванні інші поліцейські штурмові й стрілецькі підрозділи. Перед тим були Часів Яр, епізоди на Харківщині, робота в смузі 24-ї бригади біля Майорська.

Торецьк наприкінці 2024-го й у 2025-му — це вже не «лінія на карті», а міська каша з під’їздів, підвалів, FPV і тактики випаленої землі. Командири полків бригади публічно описували схему: знищили один батальйон противника — підходить наступний. Казбан у цій м’ясорубці залишався штабістом і польовим командиром одночасно. Їздив на позиції. Слухав бійців у землянках. Сперечався з вищим штабом, якщо завдання виглядало самогубством у чистому вигляді.

Нетребко згадував епізод, який багато говорить про характер. Коли наказали вісьмом зачистити дев’ятиповерхівку, Казбан порадив командирам самим одягнути каску й броник і пробігти з першого поверху на восьмий. «Надовго вас вистачить?» Аргумент подіяв частіше, ніж крик. Він умів захищати своїх не гаслом, а логікою втрат.

Для нього головним критерієм операції було не «гарно виглядає в зведенні», а скільки своїх повернеться. Фацевич сказав це без прикрас: для Максима найважливішим завжди було мінімізувати наші втрати.

Людина, а не плакат

Після загибелі побратими говорили про нього так, ніби боялися, що офіційний некролог з’їсть живого чоловіка. Лікар бригади Роман Островський називав його «богом війни» — у тому земному сенсі, що Казбан розумів розвідку, артилерію, штурм, інженерію. Жартував, що не вірив у Бога, зато вірив у 155-й калібр. Сміявся. Міг говорити з солдатом без дистанції полковника.

Коли боєць питав, як іти вперед, якщо попереду «пелюстки», командир відповів по-сумському, майже по-дідусевому: візьми грабельки, якими бабуся город Grebe, і помалу розгортай землю перед собою. Грубо. Точно. Без штабного туману.

Островського після поранення в Часовому Яру саме Казбан евакуював. Не делегував «нехай медгрупа». Взяв і поніс. Такі деталі не ставлять у указ, але саме вони пояснюють, чому в бригаді плакали відкрито, називаючи комбрига другом.

Нагороди, які збиралися роками

Держава відзначала Казбана ще за життя, хоч публічним героєм він не став. Нижче — підтверджений каркас відзнак, без спроб «натягнути» на нього чужі ордени.

Джерела відкритих біографічних довідок — Енциклопедія Сучасної України та матеріали Національної поліції України.

22 липня 2025-го: дорога, яка не мала бути останньою

Він загинув не від снаряда і не в штурмі. 22 липня 2025 року в Краматорську сталася дорожньо-транспортна пригода. Казбан виконував службові обов’язки. Фронтове місто, розбиті траси, нічні переїзди між позиціями й штабами — така рутина вбиває не рідше за міномет. Голова Національної поліції Іван Вигівський назвав втрату непоправною. У бригаді написали жорстко й тепло водночас: людина честі й слова, той, за ким ішли сотні в найважчі часи.

24 липня в Києві прощалися на Майдані Незалежності. Були міністр внутрішніх справ Ігор Клименко, керівництво поліції, бойові командири, рідні, побратими. Поховали Максима Казбана на Алеї воїнів Байкового кладовища.

25 липня президент Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння звання Героя України з орденом «Золота Зірка». 11 жовтня ту зірку передали рідним. Формулювання указу сухе, як усі такі тексти: за особисту мужність і героїзм у захисті суверенітету та територіальної цілісності, за самовіддане служіння Українському народові. За сухим рядком — одинадцять років, коли він міг обрати тихішу службу і не обрав.

Що залишається після командира

Бригада «Лють» після липня 2025-го не зникла. Змінився командир, не змінилася логіка підрозділу, який збирали з поліцейських і зробили штурмовим інструментом на найжорсткіших напрямках. Казбан встиг передати не лише прапор, а й звичку рахувати втрати раніше, ніж ефект для зведення.

У спогадах повторюється ще одна його фраза, сказана, коли хтось припускав варіант «відсидітися». «Сидіти вдома? Втікати від війни? А хто має захищати країну? Ми це повинні робити. Бодатися з ворогом треба». Без театральності. Як робоча установка людини, яка з 2014-го вже знала ціну відкладеного рішення.

На Байковому тепер є ще одна точка, куди приходять не по екскурсію. Суми дали офіцера. Десант — характер. «Альфа» — точність. «Лють» — останню посаду. Краматорська траса забрала тіло. Пам’ять забрати складніше: вона сидить у блокнотах з цілями, у грабельках на мінному полі й у голосі командира, який умів спуститися з полковницької відстані до людської.